ЗЕРНО – ЦЕ ПОСТІЙНИЙ РУХ
Кажуть, що зерно – то живий організм, а ми до цього хочемо лишень додати, що зерно – то вічний рух. Збережене і доглянуте навесні воно ляже у пухнасту, прогріту і готову до народин землю. Там рідна земелька вкупі з сонечком, дощиками та дбайливим доглядом агрономів виростить тужавий колос, наллє його хлібом і влітку схилиться під ножами комбайнів, щоб вивищитися згодом на швидких машинах і доїхати аж до току.
А у нашому випадку машини довезуть зерно до елеваторів. Там його очистять, зважать і оцінять з усіх можливих боків у лабораторії, а вже потім відправлять до велетенських банок, щоб елеваторники доглянули кожну зернину, довели до кондиції і підсушили.
Отут і починається наша історія. Це історія про людську працю, що годує родину, про взаємозв’язок і співпрацю багатьох людей, а ще про мандри зерна. Про усе це ми розмовляємо із очільником особливої бригади.
Зазвичай вони базуються у Новій Оржиці Тут у них непочатий край роботи, не даремно їх професія звучить, як різнороб.
І яких тільки робіт не виконує ця бригада. Напровесні вони першими виходять в поле, щойно сонечко починає прогрівати землю. Це про трактористів і водіїв складають поезії, а про скромних підсобних працівників рідко хто згадує, але хтось має засипати зерно і мінеральні добрива, хтось повинен його навантажити і завантажити, прибрати комору і зробити ще сотню різних робіт. Простіше кажучи, хтось має підсобити, щоб усе вийшло якнайкраще.
Тож зараз саме про підсобних працівників. Раз на рік майже на цілий місяць вони покидають свої звичні роботи, щоб продовжити лінію партнерських зв’язків між Групою компаній «Нива Переяславщини» та пайовиками. На цей час у них особлива місія – вони готують зерно для видачі. А це означає, що воно має бути переважене, запаковане у мішки, надійно зашите і відвантажене на машини, які уже розвезуть його по селах. Бо село неможливо собі уявити без крику півня, жовтеньких кульбабок-курчат, качиного крику, поросячого вереску і ще багатьох звуків, які складають його звучання.
Говоримо про це із керівником бригади – Володимиром Миколайовичем Прищепою.
«Роботи у нас дуже багато, ще не встигнемо одну справу закінчити, як уже друга на порозі. Щойно завершено осінню посівну і, здається, можна було б зітхнути з полегшенням, аж тут відразу нове завдання. Тому бригада розділилася. Частина людей працює на збиранні картоплі, а шестеро робітників виконують бойове завдання для пайовиків. Це тільки початок роботи, але ми за кілька років уже напрацювали певний алгоритм. Насамперед треба заготовити певну кількість мішків, кожного разу це різне замовлення, потім надійно зашити, скласти, а тоді завантажити на машину.
За день ми пакуємо близько 500 мішків, щоб на певний час, коли приїдуть машини, вони вже були готові. Раніше у бригаді було значно більше людей, але самі розумієте, війна. Тож четверо наших колег служать, двоє зникли безвісти… І хоча наша робота нелегка, але значно легша, аніж у військових, ми робимо мирну і гарну роботу».
Хтось це все виростив і зібрав, а запакували у мішки: Юрій Антонович Печериця, Володимир Степанович Савчук, Микола Петрович Заряда, Микола Іванович Шмагель, Ігор Володимирович Волковський, Василь Іванович Демченко.
На вигляд усе здається простим – їде собі мішок по транспортеру, тут його зашиває спеціальний механізм, а двоє чоловіків легко підхоплюють і складають. Але за день це 22 500 кілограмів, тому це серйозна чоловіча робота, і саме вона продовжує рух зерна від виробника до пайовика.
Але це вже зовсім інша історія.