ТИША, В ЯКІЙ ЗВУЧИТЬ ПРАВДА
А тиша, вона звучить! Звучить осінніми туманами, дощами за проймою вікна, сполоханим сном, що ховається за шторами, тихими маминими кроками поруч з дитячим ліжечком. Тиша нині в Україні кричить шахедами й тривогами.
Кажуть, якщо посидіти в тиші, то можна почути стукіт власного серця, а ще заглибитись у себе. Є навіть така музична італійська композиція Silenzio - «Тиша». Але найкраще у тиші звучить правда. Особливо у тиші старості, коли кроки у дворі стають нечастими, хвіртку відчиняє вітер, а телефон не дзвонить місяцями. Ми щасливі, що часом розриваємо на друзки цю підступну тишу, місимо ногами й озвучуємо традиційним: «Гостей приймаєте?».
Цілісіньких п’ять років ми робимо це щомісячно і страшенно з цього тішимось. І не тільки тому, що приносимо до господи гарний набір продуктів, бо при біді можна на цьому якийсь час протягнути, а ще тому, що приносимо гамір, слухаємо спогади, розглядаємо старі пожовклі фото колишнього щастя і змушуємо змінювати робочий одяг на новеньку хустину та білий светр. Усі ці святочні одежини сумують тісно запакованими у туго набиті шафи. І нічого навіть намагатися позбутися частини того убрання, бо в ньому живуть спогади.
Цього разу наша подорож завела нас до Гостролуччя. Ми любимо це село, бо у його старости – Василя Андрійовича Галушки свій особливий погляд на кожну річ у світі, як каже, людей треба любити. Навіть на вибір старійшин, до яких заходимо. Як він каже, що це такий стимул, щоб жити довше, мовляв, чим ближче до 90 років, тим ближче до «Пакунків добра».
І яких тільки історій ми не наслухались за ці роки. Тепер ми добре знаємо, що заздалегідь дарувати рідним дім, - дуже небезпечно, бо життя часом такі викрутаси викидає, що ти навіть не пізнаєш рідну дитину. Може із власної хати вигнати, а подарованого вже змінити не можна. Значно краще – заповіт. Живеш собі, скільки Бог відвів, а потім усе, що надбав дістається дітям. Та ми щось дуже від теми відхились.
Разом із директором Благодійного фонду «Ниви» Анатолієм Федоровичем Єшенком відразу заглядаємо у Будинок культури. Тут багато всього зроблено руками будівельного підрозділу, от і зараз просить староста, щоб допомогли із підлогою на сцені, бо не витримує дитячого тупоту, давно треба її змінити. Але то згодом, зараз у гості до дівчат – найкращих майстринь із маскувальних сіток, спитати, чи угодили з кольором, бо ж осінь вимагає геть нового камуфляжу. Тут все добре, тож можна і пакунки вручати.
Федору Панасовичу Батуріну 20 липня виповнилося 96 рік, але він сповідує рух, тож щодня обходить село. За підтримку вдячний, разом з подругою мають чотири курочки і півня, виростили картоплю і городину, дякують благодатній землі. Вони патріоти й жодної ностальгії за радянським минулим у них немає, хоча то і були часи молодості: «Українці – великий народ, дуже трудящий, куркульського походження, якби тільки цієї війни не було, щоб нам якось цього звіра перемогти». Вони не хочуть жити у місті, бо вважають його золотою кліткою, а село – то простір і можливість ходити по рідній землі.
Володимиру Пилиповичу Камінському – 91. Він п’ять років доглядав лежачу дружину, жили душа в душу, а коли проводжав навічно її з рідного дому, то просив пробачення.
Варвара Никифорівна Коваль теж має 92 роки, народилася 17 грудня голодного 1933 року, але відгукнулась на наше прохання і навіть одягнулася для фото. Тож ми побачили багато світлих облич, багато гарних людей, на життєвому календарі яких цифра 90, і у тиші років вони знають якусь вищу правду, що на землі треба залишатись людиною!