ВОНИ ЖИВУТЬ СПОГАДАМИ
Мамина тепла усмішка, лавочка під бузком, літні купання на річці з однолітками, перше кохання, народження дітей, обличчя друзів, радість першого снігу, зацілована сонцем трава біля хати – це речі, які ми ніколи не забудемо. Дивовижні й щемливі моменти освіжають, надихають, підносять, їх ми пам’ятатимемо усе життя. Вони подорожують з нами та переносять нас у минуле. І чим більше років нам стає, тим чіткішими та виразнішими стають спогади. У них сміються батьки, зовсім маленькі наші дорослі діти й погляд коханого зігріває теплом. Так одна із наших звичайних акцій – надання допомоги одиноким людям – стала мандрівкою спогадами.
Уже понад три роки ми щомісяця завозимо продуктові набори людям, які залишилися одинокими у цьому світі й не можуть сподіватися ні на кого, окрім себе. Нам, молодим і здоровим, здається неймовірним, як це, що ти залишишся сам. Швидше навпаки. На роботі колеги розповідають кожен про своє, діляться враженнями. За день ти стикаєшся із сотнями людей, проводиш наради й зустрічі із контрагентами, вислуховуєш працівників, вирішуєш купу виробничих завдань. Іноді приходиш додому і думаєш: хай до мене тільки ніхто не говорить.
У них же усе зовсім інакше: бувають дні, коли єдиним співрозмовником залишається телевізор, кіт чи собака… А тварини нібито і все розуміють, але сказати нічого не можуть. І так місяць за місяцем, хіба що сусідка часом забіжить у гості. А зазвичай вони живуть спогадами.
Весна, яку ми виглядаємо з усіх віконечок, ображаємось за холодну непоступливість і сльотавість, - затаїлася у селі Яблуневому. І хоча найкращої його пори, коли у Яблуневому цвітуть яблуні, ми не застали, але село зустріло нас буйноцвіттям. Буквально кожен квадратний метр усіяний квітами. Маленькі хатинки та багатоповерхівки, яких у селі немало, - усе горить тюльпанами, біліє нарцисами і пахне свіжістю.
Тут нас зустрічає соціальний працівник села Аня Кулик. Будинок за будинком заходимо до людей, питаємо про життя-буття і кожна людина бажає здоров’я тому, хто не забуває про людей. Загалом ми відвідали 16 будинків, і бачили там всіляке. Але найперше люди згадують свою молодість, Як Катерина Макарівна Переходько. Про себе вона розповідає, що любить вишивку, Україну і дуже кохала свого чоловіка. Інакше, як Андрієчком, його не називає. Постійно дивиться на світлину на стіні, де вони молоді та красиві. «Мої вишиті картини, рушники – по всьому світу, бо люблю я рукоділля, а ще постійно згадую, як із чоловіком – Андрієчком, побували у багатьох музеях України. Ох і багата у нас історія! А скільки людей хороших зустріли, а скільки знайомих завели. Щасливе у нас було життя, але вже 18 років я живу без чоловіка, тільки у спогадах з’являються його блакитні очі…»
Про наші відвідини усі кажуть, не тільки, як про допомогу, але і як про розраду, дружню зустріч. Ми раді цієї непростої весни знову зустріти своїх підопічних, поділитися, чим можемо, підтримати добрим словом і поринути з ними разом у щасливе молоде життя хоч у спогадах.