ГОСПОДЬ РАХУЄ ЖІНОЧІ СЛЬОЗИ
Тендітне і ніжне створіння, яке Господь призначив продовжити рід людський, у темні часи має демонструвати геть не жіночі риси. Вона стоїть разом із чоловіком на передньому краї оборони, працює у прифронтових госпіталях та плете маскувальні сітки, піклується про дітей і прикриває собою від війни. Вона освоює чоловічі професії, сідає за кермо тракторів і комбайнів, вона оберігає дім і чекає синів із війни. Вона змінила підбори на берці, терпимість на ненависть до ворогів, вона вічна берегиня, що молиться за життя. І хоча плакати тепер їй доводиться частіше, Господь рахує жіночі сльози. Кожна сльозинка, зронена від горя, - важить тонни. Тому, хто викликає жіночі сльози, – треба добре подумати, бо дорога буде його плата за кожну. Прийде розплата і на агресора, кара, якої не чекав, і за кожну сльозу заплачено буде.
Цього разу наша поїздка селами із «Пакунками добра» була в один із тих днів, коли вранці — зшиваєш день із клаптів, які лишилися після нічних тривог. Новинні сайти рясніють сумними повідомленнями, а ти ніяк не можеш зібрати себе до купи. Але людські історії швидко змушують взятися за роботу.
Наші поїздки тривають уже майже п’ять років, за цей час ми встигли познайомитись і подружитися із людьми, до яких приходимо. Близько сотні співробітників компанії долучено до підготовки пакунків, а заходимо ми у дім до 175 людей. Тому вважайте родина «Ниви» збільшилася ще на стільки ж.
Разом з директором Благодійного фонду «Нива Переяславщини» Анатолієм Федоровичем Єшенком та нашим адміністратором Олександром Вікторовичем Івахном їдемо до Двірківщинського старостату. Олександр Вікторович тут знає кожен будинок, бо понад десятиліття працював сільським головою.
Згадуємо ці дні з насолодою, бо разом зробили немало і для розвитку села, і для місцевої школи. Утеплювали й фарбували фасад, міняли каналізацію і перекривали дах над їдальнею, переобладнали приміщення фізкультурно-оздоровчого центру з колишньої шкільної майстерні та облаштовували сховище для учнів, щоб берегло дитинство від війни. Словом, тут всі нам близькі та знайомі, тим більше жалю викликають жіночі переживання.
Сонячна осіння днина – то дарунок після тривожної ночі й у садибі Самотес бачимо Валентину Іванівну, з оберемком щойно випраної білизни на ходунках, бо безсонна ніч і тривога ніяк не заважає дбати, щоб до нового дня усе було чистеньке. Вона нам рада, бо знаємось давно, а у селі не часто знайдуться охочі посидіти та погомоніти. І хоча у списку ще немало прізвищ, тут мусимо затриматись. Валентина Іванівна – багатодітна мати. Двоє її синів воюють, правда обидва зараз у госпіталі. Ворог кидає на наші позиції усе, що може вибухати, розриватись і вбивати. Материнські молитви уберегли дітей від найгіршого, але війна – то не прогулянка, дається тяжко, а плату бере високу – пораненнями, болем, а часом і самим життям. А як страждає материнське серце, очікуючи від сина звісточки, хоч словечко: «Живий!».
Тому зараз маємо доземно подякувати невідомому комбату, який щоранку і щовечора присилав усім матерям своїх бійців повідомлення: «Без втрат». Нехай Бог береже цього комбата і кожного, хто дорожить солдатським життям і повертає матерям душу. Нехай лаконічне: «Без втрат» прийде до кожної. А далі Валентина Іванівна згадує, як зустріли колону, коли передислоковувався син, на трасі і як він біг назустріч, а вона впала навколішки, дякуючи Богу, що живий.
Усю цю ніч мати читала тривожні повідомлення, а ледь розвиднілось – говорила із дітьми, бо летіли шахеди на Київщину, а там внучата… Так і живемо: день у трудах, а ніч у молитвах. Нехай буде почута молитва кожної та висохнуть материнські сльози, а залишиться тільки тиха радість. Скорого завершення цієї війни й повернення додому синів і доньок, а ми поки що підтримуємо їх матусь.