У КНИЗІ ЖИТТЯ ЗАПИСАНА ДОЛЯ КОЖНОГО
Існує думка, що доля людська спланована заздалегідь і у Книзі Життя щохвилинно розписані усі наші життєві пригоди, усі приємності та миті щастя, які з нами стануться. Тоді сміємо припустити, що такі ж книги написані й для кожного міста чи села, для кожної держави й континенту і нічого у цій книзі життя не буває випадкового, а доля обирає саме нас для того, щоб зробити цей світ кращим, добрішим, світлішим та принести цей промінчик світла іншим людям, яким, можливо, не так поталанило у житті, чи може тим, які дійшли свого земного краю і тепер намагаються не втратити гідність у боротьбі зі старістю.
Сотні разів ми робили це разом із Благодійним фондом «Ниви Переяславщини». Почули тисячі життєвих історій, переконалися у великій силі й мудрості наших батьків та старійшин роду, був би тільки у нас з вами час, щоб це послухати.
Цього разу ми слухали Гостролуччя. Чомусь так складається, що Гостролуччя озивається у душі особливо щемко. Чи то минувшина лишила тут свою відмітку разом із величною старовинною козацькою церквою, недавно відновлено за кошти власника компанії Олександра Мостіпана. Чи то історія лягла тут на краєчку села спочити, та й заплуталась у буйних травах і залишила свої сліди, чи у Книзі Життя села записано таке. Чи Бог обдарував село такими особистостями. Але історія тут любить живитися любов’ю і вірою цих людей.
Торкаємось цього і ми. І ніби підтверджуючи наші слова староста села Василь Андрійович Галушко показує нам Погосподарську книгу за 1944, 1945, 1946… рік. Пожовклі від часу сторінки розповідають усе про кожного мешканця села того часу: прізвище, навчання, освіту, професію та роботу, ступінь родинних зв’язків і все про домоволодіння. Такий собі поіменний літопис села. Є у тій Книзі й прізвища наших сьогоднішніх знайомих, бо для вручення «Пакунків добра» староста обрав особливу категорію, тих, кому за 90.
З любов’ю розповідаючи про кожного, Василь Андрійович згадує, що земляки по всьому світу живуть, один із мешканців навіть служив на крейсері «Варяг», а пізніше брав участь у Цусімській битві.
Найповажнішій нашій нинішній співрозмовниці – 98, наймолодшій – 91.
Зараз у селі 734 двори, і 770 жителів. Віра Герасимівна Бухановська була вивезена у Німеччину зовсім юною, а нині їй 98. Свою історію вона згадує без тіні смутку, бо у далекій ворожій країні, її, молоду українку, не ображали, хоча й не садили за свій стіл обідати. Згадує, що колись її фотографували на Дошку Пошани, показує своє фото із Німеччини у національному німецькому вбранні. А тих, хто тікав, то відразу відправляли у концтабір. Після війни працювала на фермі, виростила трьох дітей, має сім онуків і п’ять правнуків. Їй 5 грудня було 98 років, вона має чудову пам’ять, знає все про нинішню війну, молиться про Перемогу. Вона досі справжній командир у родині й усе має бути лишень так, як вона скаже, тож усі її слухають.
Федору Панасовичу Батуріну – 97, йому допомагає подруга, і вони разом якось справляються із труднощами життя. Вони теж говорять про війну, і бажають окупантам загибелі, бо прапорами уквітчані могили наших Героїв. А за пакуночки дякують та кажуть, що саме такі, як Мостіпан, мають керувати державою.
Всього у Гостролуччі ми зайшли до шістьох мешканців, у всіх доля склалася по-різному. Їх Книга Життя писана і радісними, і сумними подіями, вони приємніші, коли поруч рідні і є кому допомогти та підтримати. І дуже болючі, коли старість самотня…
Мабуть, наші долі пишуться небом, але дуже важливо, щоб ті, хто поруч із нами, додавали їм щасливих і приємних сторінок.