#25РАЗОМЗНИВОЮ МИКОЛА ОВЧАРИК: 50 РОКІВ РОБОТИ НА ОДНОМУ МІСЦІ
Кажуть, що людина приростає корінням до місця, в якому народилася. Ця земля живить її пам’яттю предків, тут босоногі стежки дитинства, закохані сади юності, стрімкі сходинки зростання і пологі береги дорослішання. Від рідної землі наснага для росту, сила для розвитку і тихе щастя єднання родини із дорогими місцями.
Буває, що життєві буревії чи жага змін виривають тебе несподівано і женуть світом, як перекотиполе, але якщо стане снаги зачепитися, хоч корінчиком, то і там людина прагне обжитися: тягне туди рідних, заводить кумів, дружить із сусідами, щоб створити собі свій світ на новому місці.
Наш герой ніколи не відривався від рідної землі, хіба що на чотиримісячні курси до Харкова. Тут, у селі Переяславське він народився, тут закінчив школу, тут знайшов кохання на все життя. У нього взагалі багато чого: на все життя. Навіть роботу і підприємство – він обрав одне на все життя. 50 років роботи на одному місці – це вам не абищо! І це про Миколу Івановича Овчарика.
Він прийшов на Переяславське хлібоприймальне підприємство у 1973 році, тоді йому було всього 17 років, звичайним працівником. Саме у цьому році почав свою роботу комбікормовий завод. Величезне, надсучасне виробництво за німецькими технологіями, монументальне і збудоване із німецькою педантичністю, так що досі, уже удосконалене, справно виконує свої виробничі завдання і дає фору уже сучасним гігантам.
Вас може здивувати, як він пропрацював 50 років, а «Ниві Переяславщини» всього – 25. Але так сталося, що напередодні 21 століття Олександр Олексійович Мостіпан зумів правильно оцінити можливості і «Нива» стала акціонером Переяславського ЕКХП у скрутний для нього час і зуміла вдихнути нове життя у виробництво.
Свої трудові будні Микола Іванович згадує із задоволенням, хоча робота ніяк не була легкою, не те, що зараз. Було багато ручної праці: не раз доводилося тягати разом із жінками важкі, сімдесяти кілограмові мішки, хоч сам важив не більше цього.
Згодом директор комбікормового покликав до себе на завод, і він пішов, щоб залишитися тут на цілих 50 років. Нині немає болтика чи агрегата, який би не знав слюсар КВПіА (контрольно-вимірювальних приладів і автоматики). Його руками досліджена кожна ланка цього складного механізму. Завод змінюється, удосконалюється, модернізується, стає геть сучасним, але чітко слідкує за його диханням і пульсом незмінний наладчик Микола Іванович Овчарик. Навіть дивно, як він встигає за цим молодіючим і невтомним гігантом, який додає лінії із перероблення зерна, дозування сої, новітні технології?!
На це питання наш герой відповідає просто: «Я люблю завод і він відповідає взаємністю». За цей час змінилося багато директорів, а наладчик так і залишився незмінним. Нинішній очільник заводу Сергій Анатолійович Слюсарєв роботою Миколи Івановича не нахвалиться: «Людина «старої закалки», віддана справі та добросовісна. Навіть за звуком може визначити, що трапилось».
Є такі самородки на кожному підприємстві, от здається і непомітна людина, просто гвинтик великого механізму, а без нього і шестерні не так рухаються і мотор барахлить…
Микола Іванович не чекає собі іншого щастя, він любить свою роботу, сумує за колективом на вільній вахті, поважає директора і каже, що Наш знає завод від входу і до останньої кнопочки.
У його тихому сімейному щасті є кохана дружина, донька, зять і улюблений онук. У першому класі він уже паяє світлодіоди й радіє, коли лампочки запалюються, весь у діда, такий самий умійко і майстер.
Навіть не віриться, що минуло цілих п’ятдесят і 25 разом з «Нивою»! Нехай літочислення продовжується, а роки будуть щасливими!