#ЛЮДИНИВИ МИКОЛА ГАНЖА – 100 РОКІВ ЗА КЕРМОМ
Кожна людина живе у своїй стихії. Хтось залюблений у землю і за його руками виросте навіть найслабший корінець, хтось відчуває душу металу і надміцний матеріал скоряється удару молота, інший володіє магією цифр і лише у нього вони складаються не просто в суму, а в мелодію і нові винаходи, а він любить дорогу.
«Дорога вона, як життя, ніколи не знаєш, що там за поворотом», - каже наш герой – Микола Ганжа – водій із 53 річним стажем. Спитаєте, де він набрав аж 100 років за кермом – це його спільний з батьком стаж за кермом в одній організації, з одним записом у трудовій книжці. Хіба що назви підприємства мінялися.
Про любов до професії він каже коротко: іншого шляху не було. Змалечку бачив, як батько, теж Микола, приходив із роботи втомлений, але із таким рідним запахом бензину, усі розмови вдома були про машину, як їхала, що треба підкрутити і який наряд на завтра.
Шофер – то їх спадкова і родова справа, нею також займався брат, на жаль, він рано пішов за межу…
Самому Миколі Миколайовичу нещодавно виповнилося 70, йому є що розповісти цьому світові, і, здається, за спиною не лише спинка водійського сидіння, а й кілометри життєвих доріг, зустрічей і особливої любові до машини.
Він народився в Яготині у 1954, перед самим Новим роком, 30 грудня, і якщо інших діточок знаходять у капусті, його приніс сам Святий Миколай, тож і назвали Миколою. Батько, теж Микола, вік відпрацював водієм у Яготинському бурякорадгоспі(нині це один із підрозділів Групи компаній «Нива Переяславщини»), тут працював водієм і дядько.
Після закінчення навчання у школі, а він змінив три яготинські школи; чотирикласну, восьмикласну і середню, та ДТСААФ, подався на роботу до того ж підприємства, де працював і батько. З 1972 року уже 53 роки за кермом, хіба що із невеликою перервою, поки служив у Збройних силах у місті Віттенберг у Німеччині, але і там не зраджував професії, возив важливих людей – полковника та капітана – німців, і по завершенню служби вони хотіли тільки українця водієм.
Повернувся після служби знову до своєї шоферської роботи, у 1977 одружився, дружина працювала разом із родичкою швачкою у побуткомбінаті, там і познайомились і відтоді не розлучалися, разом виростили двох донечок Оленку та Наталочку і скоро святкуватимуть золоте весілля. Вона досі не перестає його дивувати, а що вже господиня! Навіть трактористи дивуються, коли приходять орати: чи тут взагалі щось росло, що город такий чистий. Любить Лідія Володимирівна квіти й усіляку городину і росте воно у неї, як із води, мають двох онуків.
Його перша машина – ГАЗ - 53, бортова, тож кілька років возив дітей до школи, дівчат на поле та ферму, потім змінив його на самоскид. З того часу так і працює на самоскиді. Він знає машину, як свої п’ять пальців, може розібрати та зібрати із заплющеними очима. Кілька років возив колишнього директора – Івана Прокоповича Левченка.
- Дуже гарний був чоловік, нехай царствує, добрий і справедливий, простих людей ніколи не ображав, мав підхід до кожного, ніби й не сварив, а не послухати його не можна було, совісно. Він допоміг мені отримати квартиру від бурякорадгоспу, у якій і досі живу, - зазначає Микола Миколайович. Та й на «Ниву» мені нічого скаржитись, чотири роки тому дали новеньку машину, тож на старості літ довелося ще поїздити на хорошій машині, отримав її якраз перед війною. Люблю я машини, відчуваю їх, ми з ними - одне ціле.
Є у Миколи Миколайовича ще одна любов – футбол. Ні, це не та любов, коли за пивом з друзями на дивані… Його - зовсім інша, бо ще донедавна він стояв на воротах і навіть київський тренер зауважив, що дає фору і молодим. Зразу грав за команду бурякорадгоспу, потім за ФК «Прапор» Яготинського маслозаводу, нині сили уже не ті, але неспокійна вдача не дає сидіти на пенсії. Його грузовик, ніби щойно зійшов із конвеєра, а кабіна домашньої машини уся у футбольних фото, романтика доріг так само манить і кличе, а він готовий до мандрів, бо сто років за кермом на двох із батьком, хіба то строк? Можемо!