ВІТАЄМО, ДАРУЄМО, СЛУХАЄМО
На свята кожного із нас не залишає відчуття якоїсь смутної надії й очікування дива. Звичайно, ми всі виросли та розуміємо, що у дитинстві усі дива для нас створювали батьки, у дорослому житті, ми самі стаємо авторами дива. А хто має принести свято в оселю, коли літа давно повернули на зиму… А що як поруч немає близьких і рідних, а ровесники не дуже і дійдуть до твого заметеного снігом і роками будинку…
Тому має бути якась душа, що зрозуміє це чекання, якесь серце, що почує цю потребу і якісь руки, що уміють творити маленькі приємності перед святами. Для одиноких людей у селах, де працює «нива Переяславщини», такими руками стала наша компанія. І головне навіть не те, що ми приносимо в дім продуктові набори, які для людей із невеликою пенсією стають справжньою підмогою, а й те, що приносимо з собою подих життя: вітаємо, даруємо, слухаємо.
Ці відвідини насправді дуже корисні не лише для наших підопічних, але і для кожного із нас. Україна ще не створила власної концепції у підході до підтримки людей «третього віку». Закінчивши свій трудовий шлях, вони випадають із суспільного життя і часто не знають, чим заповнити порожнечу, яка особливо відчувається на свята.
Отож, ми до наших улюблених бабусь і дідусів у село Нова Оржиця Згурівської територіальної громади. Як годиться на новорічно-різдвяні свята, у хату першим має заходити чоловік, тому у нашій делегації їх аж двоє. Водій – Василь Миколайович Пономаренко та головний посланець Святого Миколая, шестикласник Лизогубівської школи, Юрій Шульга.
Він онук нашого адміністратора – Валентини Іванівни Клименко і допоки у школі зимові канікули, визвався допомогти бабусі розносити подарунки. Зауважимо, що віднісся він до цієї справи з усією серйозністю. Пакуночки важкуваті: тут і олія, і борошно, і крупи, макарони та цукор, м’ясна тушкованка, паштет, каша з м’ясом, сало «Делікатесне», печиво, булочка, хліб, - словом усе, щоб забезпечити запас до святкового столу. І цієї днини Юрій заніс такий пакуночок аж у п’ятнадцять домівок мешканців Нової Оржиці.
Щодо самого села – то воно особливе: у ньому живуть дуже привітні люди, а ще у селі найсмачніша вода.
Мандруємо від хати до хати, а Валентина Іванівна знає тут кожного, бо у компанії працює із часу її створення, раніше – бухгалтером, і вже 5 років адміністратором. Кожному, окрім пакуночка, ще вручаємо календар та газетку й обіцяємо принести новий випуск із фото.
Люди дякують за турботу і ми слухаємо про очікування перемоги, бо у кожного є для чого жити, всі мріють її дочекатися. Слухаємо про минуле трудове життя.
Слухаємо історію Анастасії Савеліївни Ільченко, якій 87 років і вона застала ще Другу світову війну. Вона згадує, як у 1943 році в батьківській хаті стояли німецькі офіцери й коли просили зілляти на руки воду для вмивання, то завжди давали їм малим із братом цукерки. Приносили продукти, із яких мама готувала їжу, але і господиню з малими годували також.
Та війна забрала у дітей батька, але у спогадах не була такою страшною, як сучасна. З початку повномасштабного вторгнення ворожі обстріли змусили бабусю переїхати із Сумщини. Нині живе сама, бо син воює за Україну, рідко телефонує, а бабуся чекає щодень найголовнішої звісточки: «Все добре, мамо, я живий, тримаємось, ти там тримайся»…
Ми також просимо бабусю триматись, бо материнська молитва береже солдата на передовій, а його відвага береже усю Україну.