#25РАЗОМЗНИВОЮ ВІТАЛІЙ БАРАБАШ: «ВИХОДЯТЬ ІЗ ВОРІТ ТЕПЛОТЯГИ - ЗНАЧИТЬ ВСЕ ДОБРЕ!»
Багато років тому, у буремні 90-ті, коли зарплату не платили й працівники ще колишнього ЕКХП місяцями чекали на гроші, тодішній директор саме так і казав: «Якщо теплотяг їздить, значить у нас будуть гроші й буде зарплата».
Віталій Григорович Барабаш згадує ті часи із легеньким смутком, бо чого тоді тільки не доводилося робити. І саме він є героєм нашої постійної рубрики.
Він народився зовсім поруч, у Козлові, батьки працювали у колгоспі, батько – на тракторі, мати – у ланці. Одному Богу відомо, які то були заробітки, а діточок у Барабашів було троє. Коли Віталію виповнилося шість років, родина перебралася до Студеників, тут він навчався, після восьмого класу вступив до залізничного технікуму і отримав фах машиніста теплотяга. Потім працював у депо Гребінка, служив у ракетних військах у Йошкар-Олі, тепер такі ракетні комплекси постійно «кошмарять» Україну.
А далі механіком на рефрижераторному потязі. Ось коли довелося об’їздити увесь колишній Союз. Побував у Прибалтиці, Вірменії, на Далекому Сході, Забайкаллі, Грузії, Узбекистані. Дев’ять років працював токарем на «Точмаші», а у березні 1999 прийшов на хлібохарчкомбінат – нинішній «Переяславський ЕКХП». Тоді тут був лише один теплотяг, інший він привозив сам із Дніпра.
«За той час багато чого змінилося. Щоб вам було зрозуміло, це як порівнювати «Жигуль» з «Мерседесом». Роботи стало значно більше. Це така професія – залізничник, де не можна робити що заманеться, потрібна залізна дисципліна, кожен твій крок конкретно розписаний. Треба бути дуже уважним, бо колії не терплять розхлябаності, без напарника - складача поїздів я не можу зрушити з місця. Нині вже є рації, але ми маємо і власну мову жестів.
За цей час постійно змінювались напарники, тепер з Андрієм Шендриком уже 11 років. Найнапруженіший час з вересня по січень, але і так роботи не бракує, адже у «Ниви» є ще будівельний підрозділ та комбікормовий завод. Контроль – це запорука злагодженої роботи, адже раз на квартал теплотяг проходить повне обстеження і йому дають дозвіл виїжджати на основну колію, все дуже суворо, бо це безпека багатьох людей. Так само і кожен із нас регулярно проходить медогляд, усе повинно бути в ідеальному стані. Обидва екіпажі дуже хороші, надійні, ніхто не залишає роботу іншому. Бо путній напарник – це вже пів діла», - розповідає Віталій Григорович.
Дружину знайшов у своєму селі, разом були у друзів на відзначенні Нового року. Відтоді живуть душа в душу – Людмила Василівна, фармацевт, також працює поруч у селі Переяславське, береже здоров’я односельців. Якщо зайдете до сільської аптеки, вам завжди посміхнеться ефектна білявка – Людмила Барабаш.
Син Віталя Григоровича, також працює у «Ниві Переяславщини», він агроном, пов’язав своє життя із землею, дбає про врожаї й підходить до праці з усією відповідальністю. Родина має власні паї, і тут уже батько прислухається до сина.
Віталій Барабаш любить землю і рибалку, більше літню, часто рибалять разом з дружиною.
Мрії у нашого героя такі ж, як у всіх нас, Найперше, щоб закінчилася війна, а потім дочекатися онуків і ще мати здоров’я, щоб їх виховувати. А ще він мріє про новенький теплотяг, більш потужний, бо у компанії попереду великі плани.