САМЕ ВОНИ НАВЧИЛИ НАС ВСЬОМУ…
Акція компанії «Подарунки добра» уже давно переросла рамки звичної благодійності. Коли ти щомісяця приходиш у дім до людини, то стираються межі відчуження і з’являється близькість. Люди поступово стають зрозумілими, ти бачиш не тільки зміну пір року, дерева і квіти довкола будинків, ти бачиш, як змінюються люди, відходить у минуле покоління.
Відходить, залишаючи нам науку життя.
Їм дев’яносто чи навіть трохи більше, чи трохи менше. У них майже немає неприбраних двориків, навіть коли ноги геть не слухаються. У будинках, на чистеньких килимових доріжках, стареньких диванчиках, поруч із «горбатими» телевізорами, ніби приліг спочити час, та так і залишився тут, залюблений у це покоління, зачарований його первісною чистотою.
У цього покоління здебільшого не було вищої освіти, але вони понад усе мріяли дати її своїм дітям. І дали, щоб діти поїхали з цього села, а батьки залишилися на самоті, чекаючи, вічно чекаючи нечастих дитячих дзвінків. Вони за своє суцільно трудове життя не мали майже нічого: 40 років у ланці, 45 років на фермі, жодної декретної відпустки, памперсів чи молочних сумішей… Вони ніколи не допускали, щоб у дітей чогось не було, бо усе заради дітей. Навіть сьогодні часом чуємо, що із ваших пакуночків я частину віддаю дітям.
Їх майже ніколи не шанували у житті, а вони навчали нас вічних цінностей, вони не зневірились, не розчарувались, вони досі дитинно дивуються пакунку із продуктами й складають навіть бляшанки з-під тушкованки й, дивись, наступного разу у них уже ростуть «калачики».
У своєму віці вони пережили усі «щедроти», якими їх обдарувало життя, вони пам’ятають колишню війну і переживають нинішню, вони знають безгрошів’я і непосильну працю, більшість із них ніколи не виїжджала зі свого села, хіба що їх везли фашисти у Німеччину, чи вигнала з дому Чорнобильська трагедія, чи нинішня навала, але вони подарували нам дивовижну любов до цього світу, здатність надихатися його красою і самому творити красу.
Повільно відходить покоління, яке дало нам життя, тому нам треба ще набутися, наговоритися, наслухатися, поки маємо час…
Цього разу ми слухали Корніївку. У цій подорожі разом із директором благодійного фонду «Ниви Переяславщини» Анатолієм Єшенком був нашим гідом староста Петро Вілянський. Петро Павлович знає кожного, намагається підбадьорити та підтримати.
Любові Василівні Фещенко – 76 років, вона ліквідатор аварії на Чорнобильські АЕС, на той час працювала у сільській раді, жила у селі Діброва, в тридцятикілометровій зоні, допомагала людям при переїзді. Загалом у селі 428 хат, які збудовані для переселенців, більшість із них нині пустують.
Анастасія Ісааківна Фещенко має 81 рік, також ліквідатор, дякує за підтримку, згадує, як голіруч вантажили пісок після аварії та працювала на цегельному заводі, має грамоти від високих чинів і хоче лишень, щоб зупинилася війна, згадує, як через двір летіла ракета і стояла заграва, каже, що страшніше, аніж було у Чорнобилі.
Івану Єгоровичу Юру уже 86, він дякує за подарунок та скаржиться на залізяку в нозі, але уже добре, що хоч допомагає йому ходити.
Любов Іванівна Петренко 41 рік пропрацювала сільським фельдшером, проїхала тисячі кілометрів велосипедом, допомагала сотням людей, а пенсія у неї менш як три тисячі. Вона і сьогодні допомагає людям, сумує, що село вимирає, все менше жителів, а Олександру Мостіпану бажає доброго здоров’я та навіть «лайкає» наші дописи у Фейсбуку.
У родині Надії Андріївни непроста ситуація, але вона каже, що головне зараз пережити війну, бо син служить уже три роки, нещодавно приїжджав до батьків на 50-річчя подружнього життя. Складно у донецьких степах, але хлопці тримаються.
Ми дякуємо усім, до кого нас привела доля, просимо у Бога для них милості і добре пам’ятаємо, що саме вони навчили нас всьому.