ЯКОРІ, ЩО ТРИМАЮТЬ НАС СТІЙКИМИ
Споглядаючи, як Україна тримається, переживає своє лихоліття, протистоїть варварам зі Сходу, світ дивується, як це зносить маленька країна, в чому її сила, де береться наснага для стійкості.
Ернест Хемінгуей колись сказав:
«У наші найтемніші моменти нам не потрібні рішення чи поради.Те, що ми прагнемо – це просто людський зв’язок — тиха присутність, ніжний дотик. Ці маленькі жести — це якорі, які тримають нас стійкими, коли життя здається занадто важким. Мій біль — це мій тягар, мої битви — це мої.
Але ваша присутність нагадує мені, що я не один у цьому безкрайньому, іноді страхітливому світі.Це тихе нагадування, що я вартий любові, навіть коли відчуваю себе зламаним. Ваша безмовна підтримка — це найцінніший подарунок, який ви можете дати. Це любов, яка допомагає мені згадати, хто я є, навіть коли я забуваю».
Кожного разу стаючи для когось променем надії, підтримкою чи якорем стійкості, тішимося з того. Збираючи раз на місяць продуктові набори для давніх наших партнерів, радіємо, що можемо стати допомогою тим, кому більше допомогти нікому. І нехай у наших пакунках найзвичайнісінькі продукти, ми раді нагоді знову зустрітись, погомоніти, розрадити і додати надії.
Цього разу на нашому шляху постала Стара Оржиця. Дивовижне село, дивовижні люди й дивовижні історії.
Допомагає нам у цій подорожі староста села Любов Сергіївна Коваль, вона знає тут кожен куточок і кожну родину.
Олександр Степанович Калініченко наш добрий знайомий. Він знатний садівник і умілець, шанується у вирощуванні плодових дерев і завжди має для нас якусь смакоту в обмін на пакунок. Дарма, що для руху йому потрібна опора, але його сад правильно обрізаний уже чекає на весну, двором походжають щасливі кури та грайливо прогулюються кози. Сад він любить і навіть сам виростив та прищепив не одне дерева. «Після нас повинен залишатися сад», - каже наш співрозмовник.
Тетяна Петрівна Соловей розповідає, як складно навчатись дітям через постійні тривоги. Школи у селі немає, от і доводиться доїжджати аж до Згурівки… Жіноче царство раде пакуночку, усе їм смакує і подобається.
Наступна співрозмовниця – Дудка Любов Григорівна шанується у вишиванні, тож вишиті подушки, немов іменинниці урочисто прикрашають ліжко.
Ганна Костянтинівна Криворучко – колишня вчителька, каже, що їй ще тільки вісімдесят, і вона геть не сподівалася дожити до таких років. Але тепер не скоряється обставинам, бо обов’язково має дочекатися живого і здорового сина із війни й побачити Україну мирною. Глибока народна мудрість у її розповіді звучить стародавньою притчею.
- Внадився вовк до отари, та й тягав щовечора по одній вівці, І здавалося, що немає порятунку від тої напасті, боялися люди. Але тоді зібралися усі разом та й нам’яли вовкові добряче боки, що заледве ноги поволік із кошари сіроманець. От якби так і з нашим ворогом, зібралися усі разом – і Америка, і Європа, і допомогли Україні вигнати ворогів із нашої землі.
Щиро сподіваємось, що так і буде.
До обійстя Бичковських ми прийшли вперше, це родина загиблого Героя. Любов Сергіївна, староста села, каже, що командир сина, Олега Пархоменка, дуже турбувався, щоб родині чимось допомогти.
Нещодавно матері вручили нагороду сина – орден «За мужність» III ступеню (посмертно). Син загинув у боях за Україну, прикриваючи Сумщину. Одна із кімнат перетворилася на кімнату пам’яті Олега. Болю, який постійно супроводжує родину, не передати словами, озивається болем уся Україна, але маємо триматися, мусимо вистояти, бо інакше ніяк!Тому і прагнемо бути для людей якорем. «Нива» тримає стійко, обов’язково вистоїмо!