ДІЛИМОСЬ СВІТЛОМ ЛЮБОВІ!
Любов – то завжди світло. Не буває любові-темряви. Втомлена роками, коли багато літ, починаючи із колиски й закінчуючи дорослим віком, мати годинами-днями чекає звісточки від далеких від неї дітей, кожен їх день наповнений світлом її любові.
На відстані зойку, за тисячі кілометрів світло жіночої любові доходить до коханого й огортає його куленепробивним панциром, сильнішим за найміцніші титанові пластини.
Ниточками світлої любові пов’язані друзі, що колись давно у дитинстві ділили навпіл ігри на вигоні, походи до сусіднього села і хліб із маслом… Часом буває, що і зовсім незнайомі люди готові ділитись світлом своєї любові й тоді справді від цього світла стає тепліше.
Так і ми, щомісячно мандруючи від хати до хати, ділимося світлом своєї любові, щоб зробити чиєсь життя хоч трішечки теплішим. До такої думки ми прийшли не самі, нам її підказала одна із бабусь, коли ми крайнього разу розносили продовольчі набори.
На її запитання, що цього разу у пакунку, ми розповіли, що все, як завжди, як три роки тому: олія, борошно, крупи, цукор, тушонка, каша, паштет, хліб, булочка і печиво. А вона так лукаво посміхнулася і каже: «А що цього разу любов не поклали?».
Дорогі наші улюблені дідусі та бабусі. Поспішаємо вас запевнити, що найперше, що кладемо до своїх пакуночків – то любов, а далі уже усе перелічене.
А ще, мабуть, колись обов’язково напишемо цілу серію нарисів про свої подорожі до людей і будуть серед них щемливі історії про бабусю, яка розмовляє із котом і собакою. І це не тому, що вона надто стара, це тому, що вона боїться забути мову, а більше говорити ні з ким. Чи про іншу, яка проситься до будинку пристарілих, бо там може буде можливість із кимось словом перекинутись, бо вдома – пустка. Або іншу - про невістку, зовсім чужу дитину, яка після смерті сина не покинула, не відцуралась, а живе душа в душу, ще й мамою називає.
Але то пізніше, нині історія про жительку села Переяславське Любов Тимченко. Любов Федорівна - ветеран праці, їй у жовтні буде 94 роки. Усе життя вона пропрацювала, нині ноги зовсім не слухаються. Вона дякує комбінату, що не забувають (так вона називає нашу компанію, бо знає що раніше то було заготзерно, потім - комбінат хлібопродуктів). Вона працювала на комбінаті ще у юності, пам’ятає свою роботу бухгалтером. Хоча була самоучкою, із роботою справлялася. У голодному 1945-1946 роках була змушена покинути навчання, бо навіть їсти було нічого, тоді й пішла у заготзерно вантажником, бо там давали обід і 20 кілограмів відходів у квартал. «Але завскладом були «люди – не теперішні», тому давали не відходи, а хороше зерно.. А молоти треба було – дати мірчук, то ми з сестрою у Козлів ходили, бо там родичі були й з нас мірчука не брали, - так ми вижили … Батько з війни не повернувся, а нас п’ятеро лишилось, найменшій всього два місяці було. Тепер нас тільки двоє лишилось. Я після того ще двадцять років у Сільгосптехніці працювала, а на старості знову дякую комбінату, тепер ось пакуночки приносять…».
Отак відбувається у житті: ми принесли пакуночок, а з нами поділились історією. Нехай так буде завжди. І хай від того народжується світло любові й мандрує собі світом, роблячи його кращим.