#25РАЗОМЗНИВОЮ АНАТОЛІЙ ГУРІН: БЕЗ КОЛЕКТИВУ РОБОТА НЕ БУДЕ В РАДІСТЬ.
Роздуми про роль трудової діяльності у нашому житті не можуть не хвилювати. Від колективу, де ти працюєш, залежить не лише рівень твого матеріального достатку, але і впевненість у собі, здатність протистояти труднощам і зрештою навіть твій настрій. То якою вона повинна бути, твоя робота?
Хтось, особливо із молодих працівників, скаже, що робота повинна задовольняти власні потреби, тому якщо не так, то її слід змінювати, А хтось скаже: «Чому міняти роботу, якщо тут мене все влаштовує». І ті, і інші праві, просто комусь до вподоби зміни й рух, а хтось цінує постійність.
Ми розбиралися, що рухає людьми, які працюють на підприємстві п’ять, десять років, а якщо цілих 32! Є і такі. І ми готові вас познайомити із такою людиною – Анатолій Петрович Гурін. Він прийшов на «Ниву» 21 вересня 1992 року, вірніше,- до народження «Ниви» залишалося ще цілих 6 років.
У вересні того року все було зовсім інакше. Не було елеваторів, LAW, Satiq, зате вже були майстерні й саме на них розпочав свою роботу молодий юнак Анатолій.
Народився він у Чернігівській області Бобровицького району село Кобища, 12 травня 1970 року. Батьки працювали на залізниці та отримали квартиру у двоповерхівці у селі Переяславське. Тому до школи Анатолій пішов уже тут. Після закінчення навчався у Київському училищі №9 на слюсаря-зварювальника. Як годилося у ті часи, був призваний в армію, служив на Тихоокеанському флоті на судні, аналогічному до крейсера «москва», який успішно пішов на дно, куди згодом помандрує і вся русня. Називався крейсер «Червона Україна», спустили його на воду у 1989 році, а зараз перейменували на «Варяг» і Туреччина на початку війни не дозволила йому ввійти в Чорне море, а то склав би компанію «москві». Після трьох років служби працював на ДВРЗ всього один рік, і ось уже 32 роки на «Ниві».
За характером Анатолій Петрович філософ, він вважає, що доля написана людині заздалегідь. Як він сам каже: «Це, як у казці – дійшов до роздоріжжя, а на ньому вказівник: наліво підеш, направо підеш… і хоча здається, що дорогу вибираєш сам, але обставини так складаються, що піти маєш лише у потрібному напрямку, а ми лише спостерігаємо за цим процесом».
Відразу працював у майстерні зварювальником, тож довелося майже всі роботи виконувати, зварювальник шостого розряду був на розрив, так що 16 років роботи пройшли непомітно, аж доки у 2008 році не перейшов на елеватор. Тепер уже стільки ж пропрацював на елеваторі. Відтоді вивчив його до найменших дрібниць, від ліній навантаження і до пульта управління та завантаження вагонів. Усе промайнуло, як один день, навіть оглянутися не встиг, змінилося багато чого, але незмінною залишилася команда. «На колектив скаржитися гріх, це один з основних чинників, без цього робота не буде в радість», - каже наш герой.
На долю також не скаржиться, її зустрів тут-таки у рідному селі, а звуть її Віра Миколаївна, вона також 16 років пропрацювала на ваговій «Ниви», допоки не була вимушена доглядати лежачу матусю, тут також працювала їх донечка – Таміла, так що виходить у Гуріних на «Ниві» була ціла трудова династія. У Анатолія Петровича є ще син - Роман, зараз він служить, пішов після закінчення інституту на строкову службу у Президентський полк і вже майже чотири роки у Національній гвардії, їх полк був і під Мощуном, і у Чернігівській області. Тепер батьки чекають, що після демобілізації син повернеться додому.
Кілька хвилин для розмови – й Анатолій Петрович знову поспішає до роботи, машини вантажаться житом, а елеватор ніколи не зупиняється, як і саме життя. А секрет тривалої роботи на одному місці від Гуріна простий – гарний колектив!