ХОЧЕМО НАПИСАТИ ДОБРУ ІСТОРІЮ ПРО СВІТ, ДЕ НЕМАЄ ВІЙНИ
Ви знаєте, про що найбільше хочеться писати? Про тишу, яку можна пити. Про любов, яка напоює довкілля п’янким ароматом, навіть від одного погляду на кохану. Про стару дідову косу, яка вміла косити траву, так що навіть гірська в’юнка їй вклонялася, чи про те, як він силою волі розганяє хмари над отавами. Хочеться написати про материнське всепрощення, яке помилувало нас за всі наші великі провини, ще до того, як ми їх здійснили. А ще про очі діточок, які отримують нову іграшку і бояться їх заплющити, бо вона раптом може зникнути. Але найбільше хочемо написати добру історію про світ, де немає війни. Знаємо, це станеться обов’язково, і то буде чудова історія.
А нинішня про те, як хороше дарувати краплинки щастя посеред буревіїв сучасності.
Традиційна наша подорож із «Пакунками добра» цього разу пролягла до Любомирівки, що у Згурівській громаді. Так сталося, що саме сюди ми заїжджали майже рік тому. Ні, пакунки приносили регулярно, але приїхати все не доводилось. Але цього разу у нас аж дві нагоди. По-перше, перевідатись до наших давніх знайомих. Бо навіть якось докірливо звучало: «Давно вас не було, думали й забули про нас…». Віджартовувались, мовляв, багато роботи, але на душі таки залягла оскоминою думка, як у дорослих дітей – закрутився, забув подзвонити, не знайшов п’ять хвилин, а, не дай Боже, запізнишся назавжди.
А друга причина – тут, у Любомирівці, живе наша маленька подружка – Полінка і для неї є особливі подарунки.
Директор Благодійного фонду «Ниви Переяславщини» Анатолій Федорович Єшенко, окрім усіх його професійних обов’язків, має ще й покликання – він дідусь чудової дівчинки Мілани. Тож коли він збирається на роботу, то завжди виникає справедливе дитяче питання: «А чи така вже важлива і потрібна та робота, що важливіша за улюблену внучку?».
Важливішої роботи, звичайно, не буває, але ж подорож має бути до Любомирівки, а там живе наша знайома дівчинка Полінка. Після розмов про те, чому дідусь їде до Полінки з’явилося закономірне дитяче зауваження, що пакуночок – то для мами, а для дівчинки потрібно щось інше. Рішення знайшлося відразу, бо дідусева пропозиція про шоколадку геть не підійшла – псуються зубки від солодкого, а що за принцеса із зіпсованими зубками, тому лише корисні солодощі, а ще лялька-красуня.
Так і вийшло, що цього разу, окрім пакунків, на задньому сидінні машини мандрувала велика лялька із блакитними очима. Полінці навіть не хотілося її випускати з рук, хіба що прохання матусі та песик Тузя, який просив сфотографуватись, змусили відкласти її.
Разом зі старостою Валентиною Анатоліївною Гуменюк ми зайшли у 16 дворів, і у кожному розмова була про страшну ніч у Києві, тривожну і болісну, бо гатили по мирних людях. Усе те смертоносне залізяччя летить через село і батьки з тривогою молились за дітей, які на фронті, за зниклих, від яких давно нема вістей, за тих, хто в Києві під ударами шахедів. Серед нових знайомих, є такі, що вже ніколи не повернуться до рідної хати, бо її знищили вороги, а разом з нею і таке щасливе минуле життя. Тепер оговтуються на новому місці, шукають снаги жити далі і дивуються, що хтось потурбувався і про них, бо у пакунках найдорожче – це увага і любов.
Тому передаємо слова вдячності кожному із колег, які виготовляли, купували, пакували й розвозили Пакунки, а найперше Олександру Мостіпану, за рішення про підтримку людей.
Як сказала одна із підопічних, і звідки він про нас таких стареньких знає?! Знає, бо нас усіх пов’язують ниточки людяності. Хтось може їх не бачити, а комусь Бог дав серце, що бачить через кілометри.