#ПАЙОВИКИНИВИ ІВАН ІЛЬКОВИЧ ЛОЙ: 91 РІК У ЗЛАГОДІ З СОБОЮ
Хтозна, чи підходить Фейсбук для таких розповідей, але оминути увагою таку суттєву частину свого життя, як пайовики, «Нива» не може, тому починаємо серію розповідей про найстарших пайовиків.
Ця історія народилася із дивного випадку. Цьогорічний календар газети «Перевесло» мав лише один день, обведений червоним, – 5 березня, бо це день народження і 25-річний ювілей «Ниви Переяславщини». Так от, коли такий календар потрапив до героя нашої історії, то він спитав, чи календар тільки для нього, що там виділено його день народження. Іван Ількович Лой народився 5 березня 1932 року у селі Козлів, що нині належить до Студениківської громади. Зараз живе у Студениках. І це наш пайовик найповажнішого віку у цьому селі.
Зараз йому виповнилося 91! Гарний поважний вік в оточенні дітей та внуків, та і життя, хоча і не легке, але достойне кінострічок і книг. Він міг би розповідати про нього годинами й робив це не раз, але на старості підступна пам’ять зазвичай завиграшки стирає до тла події сьогоднішні, а на передній план виводить діла минувшини, так чітко, ніби це було вчора. Тому за Івана Ільковича говоритимуть діти, онуки, чорно-білі фото, газетні публікації, його власні картини й пооране шрамами днів обличчя.
Він із тих золотих самородків, які народжуються у глибинних українських селах, всотуючи у себе усю предковічну мудрість землі та силу роду, що поєднують у собі й гострий розум, і майстровиті руки, і душу художника, і вселенську справедливість. Природа народжує таких людей для гармонії цього світу, бо не може бути так, щоб тільки вигода і зиск ним рухали, світом має правити правда.
Він народився у сільській родині й геть не повинен був кудись відійти від села… Воно так і сталося - усе життя його присвячене техніці, селу та роботі на землі, але він таки вийшов із села, піднявся над ним і вже потім дотягував до себе усе, чого торкалися його руки, розум, сила та завзяття.
Після закінчення семилітки навчався у Київському механічному технікумі, на водія-електромеханіка. Відслужив у армії та повернувся на батьківщину на роботу на машинно-тракторну станцію села Студеники. Але прагнення осягнути суть справи, якою займається, не полишало тямущого чоловіка і він закінчив Ніжинський технікум механізації та Київську сільськогосподарську академію.
23 роки роботи головним інженером колгоспу «Жовтень», що об’єднав Студеники, Козлів та Переяславське – то час найвищої реалізації у справі життя. У 1966 році йому одному із перших на Переяславщині надали почесне звання Заслужений механізатор сільського господарства України.
У його долі дивним чином переплелися долі багатьох українців, яких Бог щедро нагородив талантами, але доля ще так витівниця, тому вона чинить із людьми, як сама захоче. У підлітковому віці батько відвів його до місцевого художника, який навчив зображати на папері саму суть людини, усе майже, як у малого Кобзаря. Треба сказати, що Іван Ількович був у нього закоханий до нестями й посеред інженерної праці часто сипав шевченківськими строфами, яких знав незліченну кількість. Художника із нього не вийшло, але він таки був художником, бо для будь-якої справи у житті творчість конче необхідна.
Згодом одружився, разом із дружиною – Галиною Михайлівною, виховали двійко діток: доньку і сина. Залюблений був наш герой у ковальство, успадковане від діда. Воно йому давалося так легко, що металеві прути укладали я у мереживо кованих воріт, ніби нитки у вправної рукодільниці. «Навіть київські золотарі замовляли у цього вальці для катання золотої нитки, такі «золоті» у нього були руки, - каже про батька донька Світлана.
Роки збігли, як весняні потоки, нині він живе спогадами. Уривки днів складаються у химерне мереживо життя, повертаючи то у далеке дитинство, то у робочі будні, то до переживань за долю країни. А день зараз заповнюють бджоли, робочі комашки, які знають вищу істину цього світу й у цьому їх спорідненість. А ще є діти, онуки, улюблена дружина і 91 рік за спиною.. Щедрих Вам ужинків, Іване Ільковичу, гарних сонячних днів, поваги від дітей і онуків і життя, якого собі побажаєте, а у Бога Ви заслужили найкращого!