ЗЕМЛЯ ЧЕКАЄ НА ВЕСНУ
Скажете, що морози тріщать і тільки середина лютого, а ви тут про весну. Авжеж, бо чи бачили ви, що дні стали довшими, а вранці уже не темінь, а сонце багряними світанками наповнює все довкола. А ще у кожного українця починають чухатись руки до роботи. Складені у клуночки насіння квітів, нагострені ножиці та пилки для обрізки дерев, та й взагалі ви відчуваєте, як нахабно сонце проривається крізь морози та доводить, що скоро весна.
І навіть попри тривогу і біль просинається надія, бо земля чекає на весну, а в українця свої особливі стосунки з землею. Вона нам матінка, годувальниця, ми з неї проростаємо, вона дає нам силу, а ми віддячуємо їй любов’ю.
Чи бачили ви, що у росії не ростуть абрикоси? Наші – припалені та солодющі абрикоси – у них не ростуть, хоча відділяє нас кілька метрів. Таке кажуть ті, хто пережив заслання і волею долі був закинутий у росію. Українці навіть поміж бараків садили картоплю і зелень, і вони росли, тоді як у них – нічого не росте. І клімат тут ні до чого, воно у нас робиться з любов’ю. Тому то так і тягне їх перетворити обжиту залюблену землю на пустирище, а ми вростаємо у неї, вона стає нам щитом, бо зрештою – це боротьба цивілізації хліборобів із «цивілізацією» кочівників. Тому ми завжди повертаємось на поле, щойно зійде сніг, спаде вода, згасне вогонь чи зникне орда.
Справжня дивовижа цієї цивілізації, поряд із воїнами-захисниками, — комбайни й трактори, що виїжджають на випалені поля, ризикуючи підірватися на міні. Або вервечки жінок, які несуть повні відра від обмілілих водойм своїм помідорам і абрикосам. Образи неймовірної стійкості цивілізації, сильнішої за будь-яку навалу.
Тому такі милі нашому серцю ці перші трактори й машини, що вийшли у поле, щоб підживити рослини, які вистояли й от-от готові пуститися в ріст щойно блисне весняне сонечко, і життєствердно відзначити: весна прийде!
Прекрасно спостерігати за цими гордими поглядами агрономів, які першими вийшли в поле, хоча природа ще не підпускає весну до ниви. Кожна рослинка очікує допомоги й підтримки, ніби промовляючи: «Дивись, господарю, я встояла, я готова рости та приносити тобі врожаї, підтримай мене».
Тому у полях «Ниви Переяславщини» розпочалося перше цьогорічне чаклування, вносяться добрива по мерзлоталому ґрунту.
Цього разу карбамід, бо саме він має здатність поступово переходити з однієї форми в іншу, щоб на початок березня, коли рослини починають кущитися, зрештою пройти усі метаморфози, перейти з амідної форми азоту в амонійну, а потім — в нітратну і додати сили молодому паростку.
На полі ріпаку під пильним оком агронома Володимира Барабаша щедро засипає землю білими гранулами тракторист Олексій Чупрун, підвозить добриво на Scania Олег Тимчук, навантажує Віктор Міщенко, а допомагає робітник Володимир Довгорук. І хоча такі серйозні хлопці геть не охочі до фотографій, вони – перші, хто закликає весну, тому сьогодні саме вони герої дня.
Не дивлячись на дещо аномальну теплу і суху зиму, озимі вистояли й готові боротися за життя, хлібороби їм допомагають, а у повітрі ще боязко, але вже невідворотно пахне весною. Вона прийде, бо воєнна весна приходить на героїзмі воїнів і гуркоті тракторів, а вони уже в полі!