«НИВА» ВКЛОНИЛАСЯ КОБЗАРЕВІ
У миті найбільшої напруги, випробувань, скрути кожен із нас потребує підтримки, життєдайного джерела, рідної душі, якогось місця сили, де можна доторкнутися до чогось глибокого і незвіданого, набратися енергії, перевести подих і знову у цю вічну битву за життя.
Насамперед ми їдемо до батьків. Щасливий той, хто має живих батьків, і може прийти до порога батьківської хати та обійняти стареньких, погомоніти з мамою, посидіти з батьком. Коли стаємо зовсім дорослими й такої можливості не маємо, всяк шукає свою відраду у місцях сили, друзях, Богові, самому собі. Але у кожного українця, окрім Отця Небесного, є ще батько цілої нації – Тарас Шевченко. Тому приходить час, коли виникає потреба вклонитися Кобзареві.
У суботу, у той особливий день, у який з наступного року відзначатимуть День української державності, велика делегація «Ниви Переяславщини» вирушила до Канева, аби доторкнутися до святині всього українства – Тарасової гори.
Два комфортабельні автобуси й вісімдесят представників компанії вирушили до місця сили. Вірніше тут цілих два таких місця, бо могутньою течією несе до моря свої води Дніпро-Славута і над ним стоїть величаво великий Пророк і Світоч нації Шевченко.
Канів зустрів нас лагідним теплом, соняшниковим полем на під’їзді й очікуванням відкриттів.
Компанія зібралася різнопланова і різновікова, так що навіть виникали сумніви, чи зможуть усі пройти цим багатосходинковим шляхом, але виявилося, що тривоги були марними, бо кожна сходинка (їх всього 365, як днів у році) – це не тільки крок до святині, а й мінус одна важка думка, яких цьогоріч було немало. А якщо і ставало важко – то миттю на поручнях спливали рядки поета:
Було колись — в Україні
Ревіли гармати;
Було колись — запорожці
Вміли пановати.
І від цих слів додавалося сили й ноги самі несли тебе на гору.
Кращого місця, аби вшанувати Кобзаря, годі було і вигадати. Дніпро повноводний і могутній величаво несе свої води, а над ним, сягаючи неба, стоїть Поет.
Усе тут просякнуто його присутністю. У Національному музеї Тараса Шевченка понад 20 000 експонатів. Особистих речей письменника небагато, бо і за життя він багатств не надбав, але полотен, які присвячені йому та героям його літературних творів, тисячі. Хоча тут високі білі колони та мармурова підлога, але відчуття музейності немає, багато простору, все дихає Шевченком.
За час повномасштабного вторгнення експозиція змінилася. Найцінніші експонати прибрали або перенесли до підвального приміщення, де переобладнали залу під подорож-знайомство із життєвим шляхом Провідника волі.
Побували ми також у Тарасовій світлиці - першому музеї Шевченка, створеному його братом – Варфоломієм Шевченком. Враження таке, ніби люди щойно вийшли та ось-ось повернуться. Нещодавно сюди стала заглядати уже сучасна історія, бо стіл заповнений шевронами, які привозять бійці із нових визвольних змагань із ненависними москалями.
Отака була наша подорож: набралися сили, надихнулися Кобзаревою могутністю і повернулися додому, бо пшениця уже вклоняється обважнілим колосом, а «Ниві» час починати жнива.