Благодійність

10.03.2021

НА «НИВІ» ЖИВЕ ЇХНЯ МОЛОДІСТЬ

Наші традиційні поїздки із подарунками до одиноких людей освітили березень дивним світлом вдячності, спокою і очікування весни. Раптом помітилось, що люди старшого віку чекають весну зовсім не так, як молодь. У них і спогади про минуле зовсім інакші, у їх важкому житті - це світлі і гарні спогади, бо там живе їхня молодість. Цього разу вони були тісно пов’язані із «Нивою».

«Рік тому власник компанії Олександр Олексійович Мостіпан ухвалив рішення про надання продовольчої допомоги одиноким громадянам, які перебувають під опікою соціальних працівників. Тоді розпочалася перша хвиля пандемії і ця робота була продиктована прагненням підтримати людей не тільки продуктами, а й допомогти хоч на деякий час уникнути тісних контактів із зовнішнім світом, тому саме такий набір, де є і борошно, і олія, і макарони, і тушонка, і хлібо-булочні вироби, і м’ясні смаколики від «П’ятачка». Тоді ми думали, що пандемія швидко закінчиться, але сьогодні розуміємо, що для багатьох людей – це суттєва підтримка. Цього місяця наші пакуночки отримало 157 жителів у п’яти громадах двох районів Київщини. Загалом ми вклали у цю акцію близько 600 тисяч гривень, і будемо це продовжувати», - зазначає директор Групи компаній «Нива Переяславщини» Віталій Шакель.

Разом із директором Благодійного фонду «Нива Переяславщини» Миколою Федоровичем Шевченком їдемо від хати до хати у селі Переяславське, що у Студениківській громаді. Треба сказати, що саме Переяславське – то основний виробничий майданчик компанії. Так склалося, що багато років тому, викупивши ЕКХП, компанія осіла у цьому невеличкому селі, ніби всупереч усім стереотипам, за якими великий бізнес – це мегаполіс, а «Нива» так і росте собі скромно у селі, нарощує потужності і зростається із людьми.

Працює тут соціальним працівником Тетяна Антонівна Гайворонська уже впродовж двадцяти років і добре знає усіх своїх підопічних: «Раніше дуже важко було, бо на одного соціального працівника припадало аж 12 осіб, нині норми вдвічі менші, але однак важко, бо більшість людей одинокі і у пустій хаті навіть словом перекинутись ні з ким. Добре, що хоч зараз у більшості осель газове опалення, а були часи, коли вугіллям доводилось топити».

Дев’яносто дворічна бабуся Любов Федорівна Тимченко була знатна вишивальниця, бо навколо неї вишиті панно, подушки, мільйони стьожок грають різнокольоровими барвами, так наче сама весна зайшла на хвильку спочити до бабусиної оселі, тай розсипала тут килимами свої квіти. І як все встигалося нашим мамам і бабусям?!

Багато із наших сьогоднішніх знайомих так чи інакше пов’язані із колишнім комбінатом хлібопродуктів – нинішньою «Нивою Переяславщини». Тепер підприємство не впізнати, але згадують його охоче, бо це не тільки робота – це частина життя! Ось і Любов Федорівна 20 років працювала бухгалтером на комбінаті, а трудова її біографія почалася у 17 років із роботи вантажником, бо у родині було аж п’ятеро дітей. Тепер Любов Федорівна розповідає про своє життя і каже, що воно обмежується телевізором та газетами. Нашого «Перевесла» також дожидається, бо цікаво, чим живе її колишнє підприємство.

Супрунова Катерина Іванівна каже: «Знаю, ви від моєї сусідки - «Ниви Переяславщини», ось вона в мене у кінці городу». Її доля теж нелегка, залишилася одинокою, може і знайшовся б який чоловік, та п’ятнадцять років доглядала лежачу матір, яка все просилася: не кидай нас, тому і не одружилася.

Ноженко Ганна Володимирівна - найповажніша жителька села, 1926 року народження, невеличка на зріст бабуся усе життя, сорок років, працювала протруювачем насіння на Переяславському хлібохарчкомбінаті, працювала вона коло «дусту». Нині вже мало хто знає, що це таке, а ще навіть наші батьки добре знають про цю речовину. Дуст – це ДДТ – отруйна речовина, класичний приклад інсектициду. Раніше у Радянському Союзі його широко застосовували у боротьбі із комахами, особливо сараною та колорадськими жуками і навіть мили голову дустовим милом. Ця речовина здатна накопичуватися у організмі і отруювати його багато років, так що працювати із дустом непросто, але про своє керівництво бабуся говорить, що «начальство було дороге, весь час казали, щоб довго біля отрути не сидіти, а виходити». Роботу свою, хай навіть і таку непросту, Ганна Володимирівна любила, і нині радіє, коли бачить, як змінився рідний комбінат. І як не любити підприємство, де залишилась жити її молодість.

Отакий у нас був день, такий собі екскурс у історію нашого підприємства через людські життя. Прийде час і нинішні працівники так само розповідатимуть комусь про підприємство свого життя. Хочеться, щоб це були гарні розповіді.

ПОШТА У СЕЛІ БУТИ ПОВИННА
Благодійність
НА ЗДОРОВ’Я СТАРІЙ ОРЖИЦІ