Благодійність

20.10.2021

ВОНИ - ОСНОВА РОДУ!

Часом дивуєшся, де беруться сили протистояти життєвим обставинам. Чия невидима воля дає тобі пережити труднощі, пройти випробування і стати ще сильнішим. Безумовно, на все воля Божа, але є ще один оберіг у житті, ще одне джерело сили – це рід. Він не тільки у химерних сплетіннях ДНК, він у уривках знань, що спливають хтозна звідки, він у спалахах подій, які з вами ніколи не відбувалися, він у пожовклих фото і родинних історіях.

Кажуть роки додають мудрості і вчать цінувати цю пам’ять роду, всі, до кого завела нас доля у селі Русанів тільки підтверджують це. Отож наша щомісячна подорож із гостинцями для літніх людей стала екскурсом до родової пам’яті та родових оберегів.

Іван Якович Литовченко, перестав бачити цей світ, п’ять років тому після смерті дружини. Така іронія долі, що після втрати кохання світ втратив не тільки кольори, але і зображення, натомість посиливши проникливий внутрішній зір і пам’ять... Йому дев’яносто, а свого часу він шість років служив на флоті і навіть був інструктором підводного плавання, згадує своїх армійських друзів, він кавалер ордена Трудового Червоного Прапора, однієї із найвищих трудових нагород, працював керівником радгоспу. У цьому будинку живе уже сьоме покоління родини, тому це справжнє родинне гніздо. Прапрапрадід родини був охоронцем у Києво-Печерській Лаврі, за що і отримав садибу у власність від монахів. Сама будівля досі жива, тільки перебудована, а земля, де стоїть вже нова хата, освячена монахами. Правнучка почала шукати історію родини і виявила, що інший дід був Георгіївським кавалером, от тільки радянська влада заможні родини не жалувала, ото і покидало родину і по Сибіру, і по Уралу… Поруч на стіні висить портрет Шевченка, робота дядька родини - Михайла Панасовича Войченка, про якого писав Солженицин у своєму творі «Архіпелаг Гулаг», він був репресований і засуджений до 14 років таборів. «Якби не він, то вся професура Університету імені Т. Шевченка загинула б, він був бригадиром на шахті і врятував учених, забравши до себе у бригаду, допоміг вижити, бо був у пошані навіть у охоронців - був художником, музикантом, співаком, поетом», - розповідає Іван Якович.

А дід Панас був у полоні у німців у Першу світову, надивися там усіляких чудес техніки і коли повернувся, то навидумував місцеву механізацію і за те, що був добрий господар його розкуркулили. Так пройшлася радянська машина по талановитому і успішному роду, вбивала людяність і людське, але так і не змогла цього зробити.

Із дому нас проводжав такий самий, як і рід – великий і благородний пес – Ірбіс і все намагався нас не випустити, мовляв, тут ще багато історій, зупиніться, послухайте… але ніколи, ще 17 людей у Русанові ждали цього дня нас до себе у гості.

Марія Захарівні Пильтяй, теж ровесниця Івана Яковича, за три місяці їй 90. Герой Соціалістичної Праці, кавалер двох орденів Леніна – то високі за мірками Радянського Союзу нагороди, що відзначали справді самовіддану працю. Вона працювати із 15 років, і вже тоді була «стахановкою» (у Союзі так називали новаторів, передовиків соціалістичного виробництва, учасників масового руху трудящих за підвищення продуктивності праці на основі оволодіння новою технікою, яке започаткував Стаханов у 30—40-х роках минулого століття). Уже в той час юну Марію відзначили високою нагородою – дали 5 метрів ситцю, а місцева швачка пошила розкішну сукню. Тоді молодесенькі дівчата тягали носилками копиці сіна із болота, а старші - молотили зерно молотарками. Але вона із подругою напросилася до молотарки і намолотили за день 12, 5 тонн зерна, чого до того ніхто не робив, за що і отримали перші нагороди.

У багатодітній родині Марії Захарівни, яка роз’їхалася по всьому світу було п’ятеро дітей, вона досі береже добру пам’ять про кожного із сімейства.

Ці розповіді можна слухати годинами, та нас чекали ще у інших оселях, але і звідси нас не випустили із пустими руками і нагородили величезним пакетом яблук та звеліли передати Олександру Олексійовичу Мостіпану та всім, хто готував пакуночки, отож ми передали дарунок, якими потім ласували співробітники компанії.

Згодом ми разом із директором Благодійного фонду «Ниви Переяславщини» Анатолієм Федоровичем Єшенком та Володимиром Яковичем Нестроєвим, представником Русанівського старостату, відвідали ще 15 родин, і скрізь чули дивовижні історії, які можуть бути основою окремих розповідей про рід і родину. І хоча у наших гостинцях звичайні продукти: борошно, олія, крупа, цукор, макарони, смалець, паштет, тушонка, каша з м’ясом, хліб, булочка, печиво, але подарункам люди раділи, дякували, охоче спілкувались.

Доброго здоров’я всім, довгого і затишного життя.

ЗОЛОТО ІСТОРІЇ - ЗОЛОТО ПОЧУТТІВ
Благодійність
РОЗДІЛЯЮЧИ РАДІСТЬ І СМУТОК